«Хлопці, відходьте, я прикрию»: відстрілювався до останнього, загинув у день народження донечки

• Наш земляк Павло Лисиця врятував екіпаж танка, а сам загинув, за цей вчинок нагороджений званням Герой України.
• У день загибелі одній з трьох його донечок виповнилося 16 років.
• Журналіст "20 хвилин" дізнався багато цікавого про Героя: що він був старший від сестрички тільки на 10 хвилин, з ким сидів за партою у школі, як його любили шестеро жінок, чому довго не одружувався, яку страву любив готувати і ще багато фактів свідчать про те, що наш Герой був справді золотою людиною.

У той день, 19 вересня 2024-го, Павло Лисиця зателефонував дружині Альоні. Годинник показував пів на шосту ранку. Привітав дружину з днем народження їхньої наймолодшої донечки. У них троє дітей, і всі троє — дівчата.  

Дружина запитала, чи розбудити Сашеньку, так звати іменинницю?

—Не треба, нехай спить, — відповів Павло. — Ми виїжджаємо на завдання, коли повернуся зателефоную ще раз.

Та розмова стала останньою.

Жінка дотепер картає себе, що не розбудила дочку. Сашенька почула б голос Про те, як загинув її чоловік, дізналася пізніше від його побратимів. Загинув героїчно! Військові говорили про це без пафосу.

23 травня 2025 року Павлу Лисиці присвоїли звання "Герой України". Він воював у складі танкової роти 14-ї бригади Нацгвардії «Червона калина». Їхня рота має назву «Вовча зграя». Чому так, розповімо пізніше.

Після поранення залишився на полі бою

Павло Лисиця був механіком-водієм танка. У вже згаданий день, 19 вересня 2024-го, екіпаж виконував бойове завдання на Покровському напрямку на Донеччині. Сумно говорити, чим закінчився той бій. Танк наїхав на міну. На щастя, екіпаж залишився живий. До того ж росіяни вдарили по машині протитанковою керованою ракетою. Танкісти вступили у стрілецький  бій. Під час перестрілки Павло дістав поранення в ногу. Ворог переважав їх чисельно. У танковому екіпажі троє людей. З усього було видно, їм не виграти цей бій. Попри поранення, Лисиця продовжував вести вогонь.

В якусь мить він вигукнув: «Хлопці, відходьте, я прикрию!». Командир танка і навідник продовжували відстрілюватися. Вони були молодші за віком від нього. Лисиця ще раз повторив, щоб відходили. Один з побратимів залишив йому свій автомат. Командиру танка і навіднику вдалося вибратися з місця бою. Обидва дістали поранення, але залишилися живі.

Павло Лисиця відстрілювався до останнього набою. Ціною власного життя врятував двох своїх побратимів.

Про героїчний вчинок танкіста розповів прес-секретар 14-ї бригади НГУ «Червона калина» Микола Коваль. Авто публікації також розмовляв з командиром танкової роти Віктором Вовком.

—Лисиця не просто воїн, це — монстр! — казав командир. — Це механік-водій від Бога. Що він витворяв, словами не передати.

Ротний нарахував приблизно 50 виїздів екіпажу танка на максимально близьку відстань до позицій ворога. Таким чином танкісти вибивали окупантів з їхніх схованок.

Безстрашним і дуже скромним називав танкіста Лисицю командир танка з псевдонімом «Фєдя».

Лисиця був старший за віком від своїх побратимів. Коли загинув, ще не виповнилося 52 роки. Бувало, його запитували: «Не страшно?». Перед тим, як відповісти, на його обличчі з’являлася посмішка. Дуже гарна, щира.

Він дивився на співрозмовника очима, в яких повно доброти.  

—Чого має бути страшно? — говорив він. — Поки залізо захищає, ми в безпеці.

Після загибелі танкіста командир роти сказав, що буде добиватися, щоб Павлу Лисиці присвоїли звання Героя України. І він дотримав слова.

У танковій роті пригадують, як Павло з’явився у підрозділі. Його поява привернула увагу багатьох.

—Мабуть, у ТЦК спеціально направили чоловіка до нас, — говорили між собою військові. — Куди ще, як не у «Вовчу зграю» мобілізованому з прізвищем Лисиця?

Саме така назва у танкової роти —  «Вовча зграя».

—Маємо Вовка, тепер буде ще й Лисиця, — жартували військові.

Віктор Вовк це їхній командир. З його ініціативи підрозділ отримав таку назву. До речі, на шевронах бійців роти можна побачити зображення вовка.

—Хлопці, ви не повірите, у моєї сестри прізвище теж Вовк, — сказав одного разу Лисиця побратимам.

«Мене люблять п’ятеро дівчат»

Павло Лисиця пішов на війну з рідного села Слобода Ходацька, що у колишньому Барському районі. Його мобілізували у березні 2023-го. Саме тоді  старшій донечці виповнилося 20, ще двоє дівчаток молодшого віку. Працював трактористом, добре знав гусеничний трактор Т-150, тому не дивно, що потрапив у танкісти. Вдома залишив п’ятеро своїх дорогих дівчат. Побратимам розповів, що у них з дружиною троє донечок.  Одна з них, середульша Маша, народила дівчинку Софійку. Ось і виходить, що загалом Павло має п’ятеро представниць жіночої статі. І всі вони люблять його.

Втім, є ще одна жінка, яка серцем прикипіла до нього. Це — сестра Віра Вовк. Павло називав її зменшувальним іменем — Верунька.

Журналіст «20 хвилин» розмовляв з пані Вірою. Просив розповісти, яким був її брат.

—Паша мав дуже добре серце, — говорить співрозмовниця. — Не подумайте, що кажу так, бо він мій брат. Людей спитайте в селі. Хто б не звернувся по допомогу, нікому не відмовляв. Дуже працьовитий. Разом з Альоною, це його дружина, доглядали велике господарство. Все в них є — корова, та ще й не одна, свині, кури, гуси, індики, вулики з бджолами. Купив трактор, мотоблок, ще був коник на підмогу. Кому треба якась поміч по господарству, люди йшли до Павла.

Уже коли був на війні, брат не раз говорив по телефону дружині, щоб трохи збула того господарства. Жалів її. Це ж скільки труда треба докласти, щоб догледіти всю оту живність! А ще ж є город, поле… Знаєте, що Альонка йому відповідала? Казала, Павлушко, коли вернешся з війни, то коло чого будемо хазяйнувати?

Зараз клопоти по господарству лягли на її плечі. Пашка уже нічим не допоможе. Дочка Маша  має дівчинку Софійку, їй приблизно два рочки. У неї свої турботи — дитину доглядати.  Паша так тішився нею! Як тільки була можливість, брав на руки.

Казав мені: «Вірунько, ти не уявляєш, яке це диво маленька дівчинка! А яка ж вона цікава! Таке мале і таке миле!». Я говорила йому: «Братику, ти, мабуть, забув, що у мене вже теж є внуки, знаю, яке це щастя!».

Старша дочка Павла Даша за професією фармацевт. Працювала у Вінниці в аптеці. Подруга покликала до себе у Чехію. Вона поїхала і нині там трудиться. Наймолодша Сашунька ще навчається.

—Смерть Паші це така пекуча біль для нас! — продовжує пані Віра. — Не можу змиритися, що брата уже нема, не хочу вірити в це…

«Старший від мене на десять хвилин»

Під час розмови з пані Вірою дізнався, що вона з братом — двійнята.

—Павло народився раніше від мене всього лише на 10 хвилин, так мама говорила, — розповідає співрозмовниця. — Старший на десять хвилин. Навіть пам’ятаю, якими ми з’явилися на світ: брат мав тоді вагу 2,2 кілограми, а я тільки 1,8 кілограма.

Мій братик, хоч і мав більшу вагу, аніж я, але через декілька днів після народження захворів. Пригадую, як мама говорила, що дуже молилася, аби лікарі врятували його. Просила про це господа Бога, просила святого Павла, апостола Ісуса Христа, залишити синочка на білому світі. Казала в молитві, якщо дитина виживе, назве його іменем Павла. Братик одужав, дякувати лікарям, то мама так і назвала його, як обіцяла.

Мені ім’я дав тато. Мама попросила. Казала, що вона назвала сина, а він нехай назве дочку. Тато подумав-подумав, та й каже: «Нехай буде Віра», А тоді до мами: «Якщо ти не будеш проти, то назвемо Вірою».

Жінка згадує, якими дружними росли вони удвох з братом. Відчували одне до одного невидимий зв’язок. Не могли одне без одного бути жодного дня.

—Дотепер пам’ятаю, як зігрівала братику ручки, — продовжує розповідь пані Віра. — Зима, холод. Дивлюся, а в нього долоньки аж сині від холоду. Я їх до себе, притулила його долоньки до свого ротика, дихаю-дихаю, віддаю своє тепло. Трохи зігріла, тоді швиденько зняла одну рукавичку і надягла йому на ручку, потім другу.

На вулицю гратися теж разом. Та й вдома влаштовували виграшки. Одного разу мама зняла з плити казанок з борщем. А ми бігали по кімнаті і я якось штовхнула Пашку. Не хотячи, звичайно. Він ошпарив свій ліктик. Надовго слід залишився.

Ми і в школі залишалися нерозлучні, сиділи за однією партою. Пашка любив математику, допомагав мені вчити її. Я не дуже любила цей предмет, важко давалася математика. Брат підказував, хотів, щоб не пасла задніх. Є діти, коли хтось старший має свою компанію, а молодший до інших тягнеться. А ми — одне до одного.  До школи разом, з школи так само удвох.

Не повірите, після школи разом пішли в училище. Тільки він навчався на механізатора, а я на кухара. Але й там були разом. Саме тому я дуже добре знаю брата. Ніхто так його не знає, як. Тому мені дуже-дуже боляче.

Не одружувався, чекав, поки дівчина повернеться з Сахаліна

—Коли Паша йшов в армію, можете зрозуміти мій стан, — згадує пані Віра. — Армія нас розлучила. Брата взяли на службу у морський флот. Він служив у Севастополі. Гордилася, що він моряк. Але знала, що моряки служать довше за інших, це мені навіювало смуток.

У Паші була дівчина. Вона з нашого села. Звати її Альона. Коли його покликали на службу, вона поїхала до своєї сестри. Дуже далеко сестра жила, аж на Сахаліні. Пригадую, Паша повернувся додому з армії, а Альонки ще нема. Вона там працювала, чи допомагала сестрі, вже не пригадую, як воно було.  Ох, і сумував мій брат. Я тоді хвилювалася. Були дівчата, які хотіли б за брата заміж. А він все чекав свою дівчину. І дочекався. Альона повернулася і вони одружилися. Не раз думала після того: наскільки ж він надійний, наш Пашка! Не тільки доброї душі людина, а ще й такий відповідальний. З таким, як кажуть, хоч на край світу.

З Альоною у них троє дівчаток народилося: Даша, Маша й Саша. Як їм важко тепер без тата!

Зварю тобі борщику!

—Мій брат мав багато захоплень, — продовжує розмову пані Віра. — Знав у навколишніх лісах грибні місця. Не знаю, чи зможе тепер там бувати його найменша квіточка, донечка Сашунька. Вона завжди ходила в ліс по гриби з татом. Рибалити теж любив. Тільки ось часу на це завжди не вистачало.

Найбільше міг здивувати тим, що вмів готувати різноманітні страви. Це в нього ще зі школи — любов до кухні. Вареники ліпити, голубці крутити — вміли його руки. М’ясо запікати, чи тушити — це теж виходило у нього смачно. Про шашлики годі говорити.

Мені здається, що найсмачнішим у нього виходив борщ! Мені дуже смакувала така страва, приготовлена братом.

Ми змалку знали, що таке робота на городі, чи по догляду за худобою. Наш тато втратив одну руку, тому мамі треба було нам допомагати. Хоча тато й одною рукою пристосовувався чистити картоплю, чи різати щось ножем, але без нашої допомоги мамі було б важко. Ми з братом старалися.

Став «зіркою» і про мене забув?

—Вірунько, мене мають показувати по телевізору, сказав мені якось по телефону Паша, коли вже був на війні, — продовжує розповідь пані Віра. — Пропонував подивитися, побачити, чи вправний він воїн. Я тоді послухала його, та й пожартувала. Кажу, о, ти вже став «зіркою» екрану!

Розповідали про нього два рази. Спочатку, коли ще був живий. Це показували у серпні минулого 2024 року. Потім, уже коли загинув, журналісти з телебачення ще раз приїхали до хлопців, з якими воював Паша, і був ще один показ по телевізору.   

Перший раз, пам’ятаю, його запитали, хто чекає вдома. Він усміхнувся і відповів: «Дружина чекає, троє донечок, внучка і… трактор». Я подивилася, а коли знов дзвонив, кажу йому: «Братику, як же так, ти про трактор сказав, а про свою рідну кровинку-сестричку забув нагадати? А я ж тебе так само чекаю, як і вони».

Паша став вибачатися, а наприкінці розмови каже: «Вірунько, наступного разу, коли будуть знімати, про тебе першу згадаю». Але не судилося…

«Обціловувала, просила встати з домовини, а він навіть не ворухнувся»

—За день до того, як Пашу вбили, говорила з ним по телефону, — згадує пані Віра. — Так мені було не добре, почувалася зле, але не знала, що це таке робиться. Особливо тяжко було звечора. Пішла до сусідки, плачу. Вона запитує, що сталося, а я не знаю, що казати, бо не розумію, чого мені так тяжко на душі. Як то камінь хто поклав на серце. Наступного дня, 19 вересня, мій чоловік уже зранку знав, що Паші вже нема, але мені нічого не говорив. Не хотів тривожити. Разом з ним служить чоловік, то він подзвонив в село до своєї мами. Розповів, що сталося. Казав, спершу думали, що Павло поранений.

Ми їздили з Альоною за брати тіло з Вінниці з моргу. Бачила на тілі дірку, там, де печінка. Думаю, що це від кулі.

Боже, як я гладила свого братика, як обціловувала його, як торкалася його сивого волося — все в ньому мені таке дороге і рідне з самого дитинства. Просила, щоб встав, навколішки вклякала, запитувала, чого ж ти не хочеш вставати, а він лежав навіть не поворухнувся.

Семеро наших загинули на війні

Валерій Коломійчук, керівник старостинського округу, у розмові з журналістом «20 хвилин» згадав, як спілкувався з Павлом Лисицею по відеозв’язку.  Каже, земляки гордилися тим, як про Павла розповідали по телевізору. Згадує, як командир роти говорив, що їхній земляк танкіст від Бога. Ще він називав його не просто воїном, казав, що це монстр, якого бояться вороги.

—Під час нашої розмови, хлопці якраз обідали, — згадує Валерій Коломійчук. — Я жартома запитав, чи не дають танкістам сто грам до обіду. Паша теж пожартував. Мовляв, можуть права відібрати.

Коли приїжджав у відпустку, заходив до нас. Прийшов не сам. На руках тримав внучку. Навіть тоді не відпускав дитину від себе. Хотів довше набутися з нею. Дуже працьовитий і людяний був чоловік. Про це вам можуть сказати багато його земляків.

Валерій Коломійчук уточнив, що з їхнього округу нині на фронті 63 чоловіків, на жаль, семеро не повернулися живими додому.

Зірку Героя ще не вручили

Сестра Павла Лисиці Віра Вовк сказала, що нагороду брата їм ще не вручали. Попередили, що повідомлять по телефону, коли і де це буде відбуватися. Запросять приїхати.

—Наймолодша донечка Павла — 16-річна Сашуня отримала подарунок, той, що тато обіцяв їй на іменини, — каже пані Віра. — Тато казав, що купить їй квадро цикл. Така техніка потрібна у сільській місцевості для того, щоб молоко підвезти до молоковоза, чи іншу роботу зробити. Після його загибелі дитина не стала про це нагадувати. Але мама пам’ятала про обіцянку. Виконала її замість батька.

Вічна пам'ять і вічна слава сміливому захиснику усіх нас танкісту Павлу Лисиці! Щирі співчуття його рідним, побратимам, друзям, односельцям у зв’язку з такою важкою і болючою втратою.

Читайте також:

«Ви врятували п’ятьох хлопців»: воїн розповів, як приземлили бойовий дрон москалів

Обшуки у журналістів: як народилася і чому померла молодіжна газета Вінниччини

«Мамо, відкопай тата, щоб ще раз побачити його»: любив дитину й дружину, але ще більше — Україну

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.