«Мамо, відкопай тата, щоб ще раз побачити його»: любив дитину й дружину, але ще більше — Україну
- Коли виходила заміж, він попередив її, що любить і буде любити її і їхніх дітей, але його найбільша любов —Україна.
- Її чоловік був сином дисидента, якого радянська влада тричі відправляла у табори.
- На спомин про полеглого на війні чоловіка дружина написала книгу.
Микола Лупинос був неймовірною людиною. І це не гучні слова, це істинна правда. Прочитаєте — зрозумієте. Ще у 2015-му пішов добровольцем в АТО. На той час йому було 24 роки. Служив у 131-у розвідувальному батальйоні. Педагог з вищою освітою дослужився до офіцерської посади — командира взводу, у підпорядкування якого 30 військових. Після завершення контракту працював ТЦК та СП. Що було далі? Де воював і як загинув відважний воїн?
Відповідь на ці та інші питання журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови з дружиною військового Олесею Лупинос. На спомин про чоловіка вона підготувала книгу «Душа говорить римою. Микола Лупинос». Який матеріал зібрано у виданні? Коли книга з’явиться у продажу? Дякуємо пані Олесі за пам’ять про нашого захисника, за хвилюючу розповідь про чоловіка, який ще до війни проявив себе патріотом. Біографії таких героїв, яким був Микола Лупинос, мають вивчати у школах, щоб нинішнє і майбутні покоління знали тих, хто ціною свого життя відстоював для нас свободу і незалежність.
Написав сім рапортів, щоб відправили на фронт
Коли почалася велика війна, Микола Лупинос просився до своїх колишніх побратимів у 131-й розвідбат. Написав сім рапортів! Його не відпускали. Говорили, що він потрібен тут. Одного разу надійшов запит на бійців у 56-у окрему механізовану бригаду. Набирали «штурмовиків» з досвідом бойових дій. Микола підписав контракт у 2023 році.
У новому для себе підрозділі Лупонос служив головним сержантом мінометної батареї батальйону «Сармат», мав військову спеціальність мінометника. Наприкінці того ж року дістав поранення правої руки. «Хром», це його позивний, після лікування міг не повертатися у свій підрозділ. У нього була травмована рука, травматологи вставили металеву пластину.
Олеся Лупинос дотепер з болем переживає втрату дорогої людини. Її чоловік помер у лікарні Дніпропетровська 4 вересня 2024 року після важких поранень.
—Мені навіть не дозволи зайти в палату, щоб доторкнутися до тіла, не дали можливості подивитися на нього, — розповідає Олеся зі смутком у голосі. — Запитали, з ким приїхала. Коли сказала, що сама, відмовили побачити тіло чоловіка.
Причину відмови лікарів вона зрозуміла тоді, коли її Микола повернувся до Ладижина «на щиті».
—Коля мав високий зріст, широкоплечий, а мені повернули тіло таке, як у малої дитини, — згадує пані Олеся. — Він був без руки і без ніг. Патологоанатом застерігав, щоб дивилася тільки на обличчя.
Після похорону її вразили слова донечки. Дівчинку назвали Марія-Анна. Нині їй 4,5 рочки. Дитина дуже була прив’язана до тата. Коли мама йде на цвинтар, мала проситься з нею. Одного разу донечка пригорнулася і сказала: «Мамо, відкопай тата, щоб ще раз його побачити. Хоча б на трошки. А тоді нехай йде у свою хатинку…»
В університеті його знали не тільки однокурсники
Пані Олеся уперше побачила майбутнього чоловіка під час навчання в університеті. Обоє навчалися в Умані, їхня альма-матер — державний педагогічний університет імені Павла Тичини. Вона опановувала фах гуманітарія, Микола здобував спеціальність вчителя математики й інформатики.
—В університеті не було такої події, в якій би Микола не брав участь, — згадує співрозмовниця. — То виступав за команду КВК, то вже чути його на студентській акції, чи на якомусь патріотичному заході. Він привертав до себе увагу дуже гарною українською мовою. Говорив переконливо: досить було з ним поспілкуватися декілька хвилин, і ти вже розумієш, що готовий підтримати його позицію. Його мова звучала образно, бо писав гарні вірші. Та й зовні був красивий.
Олеся познайомилася з Миколою уже після університету. У той час він після Майдану виконував бойові завдання в АТО. Вона написала йому в мережі. Просила поради. Казала, що мріє про роботу журналісткою. Знала, що він уже працював у цій професії, знімав репортажі з важливих подій. Його думка для неї важлива. Вони листувалися, підтримували контакти. Якось Микола повідомив, що планує у відпустку. Запитував, чи не проти Олеся, якщо він приїде у Ладижин. Сам він родом із Черкащини.
З часом їхнє знайомство завершилося пропозицією руки і серця. Пані Олеся пригадує, наскільки вразили тоді його слова. Це було попередження. Він застеріг її, аби надалі це не стало несподіванкою. Щиро зізнався, що у нього є ще одна любов.
—Микола казав, що любить мене і так само любитиме наших дітей, але найбільша його любов це Україна, — згадує слова коханого пані Олеся. — Я тоді серцем відчула, яким великим патріотом є ця людина! Він високо цінував і невимовно шанував нашу мову, культуру. Україна для нього насправді була понад усе. Завжди мав купу справ: постійно поспішав до людей. Для нас з донечкою залишалися хіба що вечірні години, коли стомленим повертався додому.
Після завершення контракту зі 131-им розвідбатом дружина умовила чоловіка повернутися додому. Він дослухався, хоча зізнавався, що там, серед побратимів, то його стихія. «Атовця» запросили на роботу у військкомат. А потім почалася велика війна.
Напишу увечері, тільки дочекайся…
В один з днів травня 2023-го, Микола прийшов додому з роботи приблизно о дев’ятій вечора. Наступного ранку мав їхати на війну. Олеся згадує, як майже всю ніч збирали речі.
—Коля дуже хотів повернутися у свій 131-й розвідбат, — говорить пані Олеся. — Однак вибирати не доводилося, треба було військового у 56-у бригаду у штурмовий підрозділ.Він підписав з ними контракт.
Коли проводжала, запам’ятала його слова: «Служити у тилу це не моє. Хлопці з ворогом б’ються, а я тут повістки роздаю». Після поранення у нього була можливість клопотати про переведення у тиловий підрозділ. Він не став цього робити. Повернувся до своїх.
24 серпня 2024-го Олеся востаннє розмовляла з чоловіком. Згадує, як тоді щось недобре відчувало її серце. Спершу розмовляли по телефону. Був сердитий через те, що не все ладилося, як хотілося б. На закінчення розмови сказав дружині, що зателефонує увечері. Попросив дочекатися дзвінка. Повторив ще раз: «Тільки дочекайся, навіть якщо це буде пізно». Вона не розуміла, чому чоловік просить про таке. Її це насторожило.
—Раніше говорив навпаки, лягайте з донечкою відпочивати, наступного дня подзвоню, а тут раптом просить дочекатися, — каже дружина військового. — Думаю, він уже тоді щось знав, тому й розумів, чим може закінчитися їхній бойовий вихід.
Через деякий час після тієї розмови чоловік надіслав відео.
—Бачу, Коля незвично веселий на відео, — згадує пані Олеся. — На ньому повна екіпіровка: бронік, шолом, зброя. Каже: ось так ми йдемо на завдання. А я дивлюся і розумію, щось тут не те. Я ж то чоловіка добре знаю. Ніколи так не робив. Чому радіти, коли йдеш у бій? А він радіє, але радість ця якась неприродна.
Дзвінка від нього вона не дочекалася ні увечері, ні вночі. Жінка весь час не випускала з рук телефон. Погані думки роїлися в голові. Пізніше дізналася погану новину. Їй сказали, що чоловік живий, але дуже скалічений. Втратив руку. Мають ампутувати ногу. Пошкоджені внутрішні органи.
Їй вдалося дізнатися, що автомобіль, в якому перебував її чоловік з іншими військовими, обстріляли з дрона. Та ще й детонував боєкомплект. Один військовий одразу загинув. А Лупинос, попри важкі травми, тримався. Перебував при свідомості. Ще й підказував хлопцям, як краще турнікет накласти. Його доправили у лікарню Дружківки, а звідти у Дніпро. Там ввели у штучну кому. Провели багато операцій. Саме там, у лікарні імені Мечнікова, ампутували обидві ноги і руку.
Олеся приїхала у лікарню. Але їй не дозволили навіть наблизитися до чоловіка. Пояснили, що він на гемодіалізі.
—У нас були ще з важчими пораненнями, і то рятували, чекайте, — сказав один з лікарів.
Просилася залишитися, щоб бути поруч. Сказали, що не варто цього робити. З тим і повернулася додому. Телефонувала у лікарню кожен день. Щоразу чула у відповідь: стан важкий. Одного разу запитала, чи може приїхати. Відповіли, що може. Тільки ці слова сказали після деякої паузи. Те мовчання холодило душу. Ще уточнили, скільки часу їй треба на дорогу. Це запитання також насторожувало.
—Звернулася по допомогу до в.о.міського голови Ладижина допомогти транспортом, він не відмовив, — розповідає пані Олеся. — Я одразу вирушила у дорогу.
До Дніпра добралася о 16-й годині. Серце її чоловіка зупинилося об 11 годині 15 хвилин. Сталося це 4 вересня 2024-го. Дотепер шкодує,що не встигла. Упродовж 12-ти днів лікарі намагалися врятувати військового. Завдані рани виявилися несумісні з життям.
Вибач, донечко, що був у тилу…
Микола Лупинос писав вірші, викладав на папері власні роздуми про Україну, про її майбутнє, про боротьбу за незалежність. Деякі з його записів збереглися у папці у ноутбуці. Серед цих записів Олеся знайшла недописаний вірш. Він присвячений татовому сонечку - донечці Марії-Анні.
Там є такі слова: "Вибач, донечко, що тато був у тилу…». Коли дружина читала ці рядки, сльози котилися з очей.
—Коля дуже хотів бути достойним свого батька, — згадує його дружина. — Не раз картав себе, що зробив менше, ніж тато.
Його батько, пан Анатолій, тричі відбував покарання у радянських таборах, загалом провів у неволі 23 роки. Його утримували у психлікарні, визнавали божевільним. Він боровся за незалежність України. Був у гарячих точках: у Чечні, Абхазії, Придністров’ї, Грузії. Писав вірші. Помер у 2000 році. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Батько Миколи стояв біля витоків створення УНА-УНСО. Син також був членом цієї організації. «Нашому поколінню теж випала доля боротьби за незалежну Україну. Радію, що можу взяти в цьому участь. Зараз гартується українська нація, український народ. Високою ціною, ціною найкращих людей. Я жодної секунди не сумніваюся, що ми переможемо. Але чи оцінять це українці, які лишаться живими й будуть відновлювати державу з руїн? Ось у цьому я сумніваюся», — говорив в одному з інтерв’ю Микола Лупиніс.
Старший брат Миколи пан Іван також боронить рідну землю від російських окупантів. Сини є гідними продовжувачами тієї справи, якій присвятив своє життя їх батько.
Підтримайте петицію
Микола Лупинос удостоєний низки нагород. Серед них — відзнаки «Хрест Розвідника» від 131 окремого розвідувального батальйону; «За мужність і вірність» від ОМПБ «Сармат 21»; відзнака-медаль «За особливу службу» від Сухопутних військ України; медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦКП; нагрудний знак «За участь у бойових діях УНСО» ІІ ступеня; нагрудний знак-відзнака «Учасник АТО» від начальника Генштабу ЗСУ; нагрудний знак «КВЛ - 2009» від Київського військового ліцею імені Івана Богуна; медаль «Учасник військового параду 2008».
Дружина полеглого воїна підготувала петицію про присвоєння звання Героя України. Каже, дуже боляче, коли дехто дорікає їй за це. Мовляв, який такий він подвиг здійснив? Пані Олеся каже, хіба мова йде тільки про подвиг? А те, що він боровся за Україну, добровільно взяв до рук зброю, хіба це не заслуговує найвищої нагороди?
— Нам не треба привілеїв, які передбачені за звання Героя, нічого не треба, крім визнання і гідного пошанування його пам’яті, — каже пані Олеся.
Просимо небайдужих підтримати петицію. Зробити це можна за посиланням:
Книга вже у друкарні
Книга «Душа говорить римою. Микола Лупинос» уже передана до друку. Про це сказала під час розмови дружина Героя пані Олеся. У ній зібрано вірші, які написав Микола, а також його роздуми, розповіді про важливі події, в яких брав участь. Книга ілюстрована світлинами. Співрозмовниця уточнила, що у її виданні сприяла Ладижинська міськрада. Жінка висловлює щиру вдячність за таку підтримку.
За татом дуже сумує його донечка, маленька Марія-Анна. Мама каже, що дівчинка дуже схожа на свого татуся. І не тільки зовні. Цю схожість видно і в характері. Дівчинка дуже активна і смілива. Мама розповіла, що у свої 4,5 роки донечка уже виступає на радіо. Їй доручили озвучувати один з текстів. Робить це періодично, так передбачено редакційною програмою.
—Одного разу наша донечка прочитала по радіо вірш, який написав її тато, вона вивчила його напам’ять і коли трапляється нагода, читає вголос, — розповідає пані Олеся.
Дитині хочеться татових казок, він придумував їх спеціально для донечки. Не вистачає татових обіймів. Вона сідала на коліна, пригорталася і залишалася так, поки не засинала… Її слова з проханням відкопати татову могилу, щоб хоча ще раз побачити його, вразили маму до сліз. Так дитина виказала свою велику любов до рідного татуся.
Вічна пам’ять і вічна слава великому патріоту, мужньому захиснику рідної землі!
Читайте також:
«Мій син не ухилянт, він хотів йти добровольцем»: мати військового добивається скасування штрафу
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Героя
України він заслужив..